Ірена і Єжи Ґжибовські
ДІАЛОГ ЯК ШЛЯХ СТОСУНКІВ З БОГОМ І ЛЮДИНОЮ
Давайте поставимо собі запитання: що таке духовність взагалі? Існує дуже мало пояснень цього поняття. Катехизм Католицької Церкви не дає його визначення, тільки наводить як загальнозрозуміле. Найпростіше, і, одночасно, – як нам здається – найповніше формулювання духовності дав св. Іван Павло ІІ у посланні VITA CONSECRATA, де духовність визначається як “конкретна програма стосунків з Богом і людьми довкола нас” (VC, 93). “Конкретна програма стосунків”- це результат прийняття Божого натхнення і Божих вказівок, стиль життя. Ця програма стає харизмою, коли ми служимо нею іншим людям. Із вчення св. Павла однозначно випливає, що дари Святого Духа дані членам християнської громади на загальне благо (пор. Рим. 12, 6-8). З огляду на суб’єктивність прийняття духовності і харизми, їхню істинність розглядає і підтверджує Церква. Співвідносячи ці визначення з Подружніми зустрічами, можна стверджувати, що “конкретною програмою стосунків з Богом і людьми довкола нас” є діалог. “Люди довкола нас”- це подружжя і інші особи, з якими ми зустрічаємося. Ми передаємо цю програму стосунків іншим подружнім парам та іншим людям, особливо священикам, перш за все, у формі свідоцтва “з усіма його світлими і темними сторонами”.
Церква підтвердила цю духовність і харизму Подружніх зустрічей.
Формулювання основ діалогу:
- більше слухати, ніж говорити,
- ділитися, а не сперечатися,
- розуміти, а не оцінювати,
- а перш за все – пробачати
випливало зі щоденного досвіду комунікації в дуже звичайних, буденних ситуаціях. Ці правила постали з найкращих досвідів діалогу, щоденного життя в ньому з усіма його світлими і темними сторонами. Ми поступово розуміли, що діалог допомагає реалізувати заповідь любові до Бога і ближнього, що любов реалізується в діалозі. Зрештою, ми зрозуміли, що правила діалогу – це основа стосунків з Богом. Тому ці правила стали основою духовності Подружніх зустрічей (детальніше про це в: Irena i Jerzy Grzybowscy, Spotkania Małżeńskie i ich pedagogia świętości, в: Duchowość w Polsce, t.14, 2012).
Ісус каже нам: «Перебувайте ж у Моїй любові» (Ін 15, 9). Ми досвідчуємо, що ця любов реалізується, розвивається, оживає і робиться яскравішою в діалозі. Це діалог веде нас до цієї любові, якою полюбив нас Ісус. З цього випливає, що діалог – так, як ми його розуміємо і відчуваємо в Подружніх зустрічах – це «зразок стосунків» з Богом, тобто шлях духовності.
На зв’язок любові Господа до нас і любові між людьми чітко вказує св. Іван: “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?” (1 Ін 4, 20). Тобто, якщо ми хочемо любити Господа, то немає іншого шляху, ніж любити ближнього: якщо ви живете в шлюбі – чоловіка, дружину, дітей, а якщо у священстві – настоятеля, священиків і тих людей, які найбільше дратують…
“Улюблені! Будемо любити один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народжений від Бога і знає Бога” – пише св. Іван (1 І 4,7). Якщо ми випробували, що любов реалізується в діалозі, то і з цих слів св. Івана випливає, що діалог – це шлях духовності. Деякою брамою на цьому шляху в Подружніх зустрічах були знання про почуття.
Подружні зустрічі вчать емоційної зрілості. З одного боку йдеться про те, щоб на важких, неприємних відчуттях не будувати установок, оцінок, що приносить конфлікти як у шлюбі, так і в інших площинах міжособистісних відносин, з іншого боку, щоб приємні почуття не ставали основою прийняття рішень, наприклад, про шлюб, або не будувати на одних тільки почуттях стосунки з Богом і т.д. Почуття додають яскравості стосункам, іноді стають імпульсом для їхнього становлення, але вони не є для цих стосунків вирішальними.
Потім дуже цінними виявилися знання про непрямі вираження почуттів. Особливо важливо
розуміти, що такі висловлювання, як “ти знову, ти ніколи, ти завжди, з тобою не можна розмовляти” – це класика невміння спілкуватися один з одним, і що вони говорять про почуття і тільки про почуття, до того ж про почуття того, хто їх висловлює. Вони говорять про психічні потреби: любити і бути любленим, безпеки, визнання, потребу бути частиною спільноти і автономії, про потребу сенсу. Ці потреби можуть бути задоволеними чи ні, і це викликає почуття, емоції. Почуття, які виникають у зв’язку з цими потребами – мої, суб’єктивні, зазвичай дуже егоцентричні. вони випливають з точки, з якої я дивлюся на навколишній світ. Знання про психічні потреби показали нам шлях від “замінників”, якими ми задовольняємо потреби, тобто того, що “потрапило під руку”, щоб не відчувати важких почуттів, у напрямку цінностей, таких як любов, вірність, чесність, правда і т. д. Якщо ви керуєтеся цінностями, ви не завжди переживаєте приємні почуття, але задовольняються ваші найглибші потреби.
Потім у нас з’явилися знання про темпераменти. Не з підручників, не ті, які навішують людям ярлики, не ті, які допомагають маніпулювати ними, але ті, які допомагають зрозуміти себе самого і один одного і які допомагають у діалозі. Те, що люди за своєю природою активні або неактивні, войовничі і мирні, широкі – тобто із баченням цілого – і вузькі, тобто ті, хто бачить перш за все деталі, примальні і секундальні, що люди можуть бути комунікабельними або відстороненими – допомогло побачити різноманітність рис особистості, їхнє багатство і величезну цінність у різноманітному баченні реальності. Це дозволило побачити шанси і загрози різних рис особистості. Ці знання допомогли нам зауважити один в одного, що те, що нам не подобалося, ускладнювало контакт, коли ми це розпізнали, вслухалися, зрозуміли – виявлялося іноді цінністю, а іноді полем для роботи над формуванням своєї особистості.
Але стало очевидним, що все, що ми переживаємо з області психології комунікації було б недієвим без діалогу з Богом. Що це Він – джерело, натхненник і запорука існування діалогу. Все це почало поступово укладатися в чітку систему елементів, які взаємодіють між собою.
Психологія комунікації допомагає мені слухати, розуміти. Мені необхідно побачити, зрозуміти, як у мені самому працюють почуття, психічні потреби, риси темпераменту, які шанси і загрози моєї особистості, що я з цим роблю. І що діалог – це не тільки спосіб комунікації в подружжі, а й існування в людській спільноті взагалі. Що це шлях моїх стосунків з Богом. Щоб діалог у шлюбі, діалог з іншими людьми, діалог з Богом був плідним, мені все це потрібно спочатку переробити самому в собі, з самим собою. Перед Господом і з Господом. Такий вид діалогу з самим собою – це християнський шлях удосконалення внутрішнього світу людини. Необхідний для початку діалогу з іншою людиною. Якщо я переношу все це на наш шлюб, то виявляється, що подружня любов, вірність і чесність реалізується завдяки діалогу, завдяки установці слухати, розуміти, ділитися і прощати, яку, з одного боку, підтримують знання з області психології комунікації, з іншого боку – Божа благодать. Звідси наше формулювання, що таїнство шлюбу реалізується в діалозі.
Таким шляхом ми йдемо в бік інтеграції людської особистості як справи Творіння. Якщо я живу згідно правил діалогу, користуюся досвідом психології комунікації і я бачу, як ці знання допомагають мені жити любов’ю, то я перебуваю в тому місці, про яке св. Тома Аквінський зауважив, що благодать будує на природі. Тим самим діалог, як дар благодаті, будує на природі.
Діалог, все, що ми говоримо про почуття і установки, оцінки, осуд ми використовували для того, щоб приготувати іспит сумління. Ми пропонуємо такий шлях підходу до випробування совісті. Щоб не сповідатися про почуття, а побачити, де на почуттях я будую оцінки, докори, звинувачення. Тобто, інакше кажучи, коли я висловлюю їх непрямим чином. Не тільки у своєму шлюбі, але і щодо інших людей. бачити,
як почуття, психічні потреби і темперамент у кожному з нас працюють, що вони звершують, і як ми можемо формувати їх, беручи до уваги християнське життя, – підтверджує, що діалог, так як ми його розуміємо і описуємо в Подружніх зустрічах, – це шлях удосконалення внутрішнього світу людини.
Правила діалогу ми також використовуємо для читання Святого Письма, а також як стиль молитви. Тому що спочатку мені потрібно слухати Бога, і тільки потім питати Його, мені потрібно спробувати Його зрозуміти, а не оцінювати, картати, і, нарешті, ділитися з Ним собою. Приймати Його прощення. І, в якомусь сенсі – пробачати Йому.
Все це не приходить відразу, це шлях, для якого потрібно мати величезне терпіння, і часто треба відректися від самого себе, від своєї реакції. Вчитися нової мови. Ставати “новою людиною”, як це описує Павло в Посланні до ефесян (Еф 4, 24), що треба відкинути колишній спосіб життя старої людини і одягнутися в нову людину. Людину діалогу. Суть цього шляху в тому, що всю цю зв’язну систему різних його елементів мені необхідно прийняти не тільки розумом, а й серцем, мені потрібно дозволити йому діяти в мені.
Ця духовність – це Божа реальність, і, принципово, в ній немає недоліків. Врешті-решт, я чогось, можливо, ще не розумію, не бачу. Тому я не кажу, що чогось немає в цій духовності, тільки з покірністю визнаю, що я ще чогось не бачу або не розумію, не відчуваю.
Діалог – стиль життя, шлях внутрішнього життя, шлях стосунків з чоловіком, дружиною, між людьми взагалі, а, перш за все, з Богом. А те, що в повсякденному житті я не завжди вмію йти цим шляхом, не суперечить тому, що немає кращого шляху (пор. Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. Рим. 7, 19). Діалог – це вказівник на шляху до Нескінченності. Тому що ми діємо не з метою прожити більш комфортно, менш болісно, легше і приємніше ще кілька або кілька десятків років спільного життя, але життя вічне. Поняття діалогу не нове в Церкві. У нього є своя історія. Але як шлях духовності, як харизма і місія воно було описано нами вперше.